протоієрей Владислав Фульмес

доктор філософії, доцент кафедри

гуманітарних та практичних дисциплін

богословського факультету ВПБА,

проректор з наукової роботи ВПБА.

Митрополит Яків (Панчук) – намісник Свято-Успенської Почаївської лаври

Останні десятиріччя розвитку української історичної науки демонструють сталу тенденцію до зростання кількості досліджень, присвячених видатним особистостям, діяльність яких змінила долю народу, вплинула на поступ цивілізаційних змін. Не стала винятком царина церковної історії в Україні. Духовні постаті та їх значення в церковному і національно-культурному житті спонукали науковців все активніше звертатися до методу історичної біографістики та просопографії. Зважаючи на це, сучасна українська історіографія поповнюється роботами вітчизняних науковців, які вивчають діяльність православних єпископів у церковних процесах. У цьому контексті значний інтерес становить постать митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука) – відомого ієрарха, великого молитовника, подвижника, патріота Української держави, намісника Свято-Успенської Почаївської лаври, одного із засновників Української Православної Церкви Київського Патріархату. Його діяльність відіграла важливу роль у відродженні й становленні Української держави та Церкви, в церковно-релігійному житті української спільноти. У 19 річницю від дня смерті згадаємо про його життєвий шлях.

Владика Яків (у миру Іван Дмитрович Панчук) народився 5 жовтня 1931 р. в селі Лосятин Кременецького району Тернопільської області. Родина була великою: крім Івана, росли ще троє синів та дочка. Його батько Дмитро Іванович був теслею, мати Марія Марківна – домогосподаркою.

Батьки зуміли змалечку прищепити малому Іванові любов до молитви, храму, богослужінь. Неподалік Лосятина розташована велика святиня – Успенська Почаївська лавра, яка не могла не мати впливу на тамтешніх жителів. Батьки часто відвідували богослужіння, беручи з собою малих дітей. Дмитро Іванович, будучи співцем у лаврі, благоговіючи перед святинею, бажав, щоб один із його синів став ченцем у цій обителі.

У вересні 1955 р. почала збуватися його мрія – Іван Панчук став послушником лаври, ніс послух соборного паламаря [2, с. 4].

У 1957 р., докладаючи багато зусиль, Іван вступив до Ленінградської духовної семінарії, після закінчення першого класу якої, 29 жовтня 1958 р., в Почаївській лаврі архімандритом Севастіаном пострижений у чернецтво з нареченням імені Яків – на честь святого апостола Якова, брата Господнього за плоттю. 4 грудня того ж року в лаврі архієпископом Львівським і Тернопільським Палладієм (Камінським) рукоположений на ієродиякона. Навчаючись у четвертому класі семінарії, 19 листопада 1961 р. митрополитом Ленінградським і Ладозьким Гурієм рукоположений на ієромонаха. У 1962 р., завершивши навчання в семінарії, ієромонах Яків вступає до Ленінградської духовної академії, навчання в якій завершує 1966 р., отримавши ступінь кандидата богослів’я, успішно захистивши дисертацію на тему: “Споглядальне і дієве життя за вченням святих подвижників” [3, с. 2].

Одразу після цього ієромонаху Якову запропонували висвяту на єпископа та відправлення для служіння за кордон, однак він відмовився. Незважаючи на гоніння з боку влади та закриття монастирів, отець Яків з великим багажем духовних знань повертається до Почаєва нести чернечий подвиг. З 1966 по 1974 рр. отець Яків виконує тут різні послухи – від бібліотекаря, уставника, регента до благочинного. За ревну службу в 1969 р. був возведений у сан ігумена.

На початку 1970-х рр. духовне життя багатьох монахів у лаврі занепадало: до монастиря заходив кожен бажаючий, привратника не було, служіння звершувалися неточно, молитовне правило разом не читалось, будівлі потребували реконструкції, не було опалення… Тому, на прохання керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією владики Миколая (Юрика), який одночасно був і священноархімандритом Почаївської обителі, 8 серпня 1974 р. ігумен Яків (Панчук) був призначений намісником Свято-Успенської Почаївської лаври з возведенням у сан архімандрита. З його призначенням на цю посаду поступово життя обителі вдосконалювалось: було встановлено строге уставне добове богослужіння, загальне щоденне читання вечірнього правила, спільні обід і вечеря, під час яких читалося «Житіє святих», створено великий святковий хор, збагачено ризницю, здійснено реставраційні роботи соборів, монастирських корпусів, проведено опалення та ін. [5, с. 5] Зокрема, перед Великоднем 1978 р. було завершено реставраційні роботи у Свято-Троїцькому соборі лаври [1, с. 243]. Поступово Успенська Почаївська лавра постала у всій своїй красі. Така важка праця архімандрита заслуговувала на високу оцінку: 1977 р. він був відзначений найвищою священичою нагородою – правом носити другий хрест із прикрасами. У 1979 р., перебуваючи у складі делегації на Святій Землі, був нагороджений хрестом Єрусалимської Церкви.

Діяльність архімандрита Якова стала все більше не подобатись радянським органам влади, які намагалися будь яким чином домогтися його звільнення вдаючись до різних дій. 16 липня 1982 р. архімандрит Яків був звільнений з посади намісника лаври. Єдине місце, куди дозволили виїхати на служіння, був Кавказ. І лише в грудні 1983 р. тодішній екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) зміг призначити архімандрита Якова духівником і священником Красногорського монастиря (м. Золотоноша Черкаської області). А з травня 1985-го по листопад 1990 р. отець Яків був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у м. Черкаси і благочинним Черкаського округу. Саме кандидатуру архімандрита Якова (Панчука) пропонував митрополит Філарет, коли у 1988 р. постало питання про призначення намісника відроджуваної Києво-Печерської лаври, однак цю пропозицію відкинули [6, с. 228].

З реорганізацією екзархату в Українську Православну Церкву та отриманням нею формального статусу незалежності й самостійності в управлінні 24 листопада 1990 р. Священним Синодом УПЦ архімандрит Яків (Панчук) був обраний єпископом Почаївським, намісником Свято-Успенської Почаївської лаври. Його архієрейська хіротонія відбулася 14 грудня 1990 р. – у день пам’яті святого праведного Філарета Милостивого – у Свято-Володимирівському кафедральному соборі Києва. Очолював її митрополит Київський і всієї України Філарет у співслужінні трьох митрополитів, п’яти архієпископів та одинадцяти єпископів.

При нареченні на єпископа Почаївського, у своїй промові архімандрит Яків (Панчук) сказав: “Дивлячись на святих отців та вчителів Церкви Божої, які вважали себе недостойними великого сану єпископів, чи можу я, немічна, грішна і слаба людина, вважати себе достойним архіпастирського подвигу? Чи зможу я у такий важкий і бурхливий час достойним чином послужити благові та добробуту Церкви? Чи зможу бути для інших прикладом віри?…” [6, с. 229]. Відповідь на ці запитання він дав своїм життям і єпископським служінням, послуживши не кар’єрі і не Московській патріархії, а Церкві і своєму народові, його благу і добробуту.

Коли Україна проголосила державну незалежність, священники стали переконували свого предстоятеля у необхідності здобути й автокефалію для Української Церкви. З цього приводу 1–3 листопада 1991 р. в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври пройшов Помісний Собор Української Православної Церкви, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. Всі архієреї підписалися під постановою про автокефалію Української Православної Церкви, однак на Архієрейському Соборі у квітні 1992 р. в Москві більшість із них зреклася цих підписів. Серед небагатьох, хто залишився вірним канонам, постановам Помісного собору і своєму предстоятелю, був намісник Почаївської лаври єпископ Яків (Панчук).

Після так званого Харківського собору, в дні пасхальних свят, проросійські монахи вигнали владику Якова з лаври за його проукраїнську позицію. Але той не зламався: він співслужив з митрополитом Філаретом під час звершення хіротонії єпископів – спочатку для УПЦ, а потім – і для утвореної у 1992 р. через об’єднання частини УПЦ й УАПЦ Української Православної Церкви Київського Патріархату. Єпископ Яків увійшов до складу Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату, постійним членом якого залишився до кінця життя [5, с. 5]. За заслуги перед Церквою у 1993 р. був піднесений до сану архієпископа, а у 1995 р. – митрополита.

З 1995 р. і до своєї смерті владика керував Волинською єпархією [4]. Він зумів згуртувати вірних, завдяки його діяльності значно зросла кількість парафій у Волинській єпархії, започатковано два монастирі – чоловічий у Жидичині та жіночий у Володимирі-Волинському. Під опікою владики Якова також перебувала і Волинська духовна семінарія. Число її студентів в ті роки значно зростала.  Варто згадати, що у 1995/1996 навчальному році з благословення і його підтримки діяла Волинська духовна академія, яку очолював сам митрополит Яків [6, с. 232].

16 березня 2004 року у клініці «Феофанія» митрополит Яків (Панчук) спочив у Бозі. Великої втрати зазнала як Волинська єпархія, так і вся Українська Церква.

Наведені факти біографії характеризують митрополита Якова (Панчука)  як справжнього пастиря, який у 1974–1982, 1990–1992 роках значно потрудився на становищі намісника Свято-Успенської Почаївської лаври для відновлення і розбудови обителі,  а також зробив значний внесок у розвиток церковної історії та Православної Церкви в Україні, залишаючись світочем істинного християнства.

Список джерел та літератури:

1. Борщевич В. Волинський Пом’янник. Рівне, 2004. С.242-244.

2. Вербич В. Так Господь мене сподобив. Сім’я і дім. 2004. № 13 (379). С.4.

3. Життя, присвячене Церкві. Голос Православ’я. 2004. № 127, квітень. С. 2.

4. Митрополит Луцький і Волинський Яків. URL: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/personalii/yakiv-panchuk/ (дата звернення: 15.03.2023)

5. Фульмес В. Будівничий Київського Патріархату. Волинські єпархіальні відомості. 2014. № 3 (112). С. 5.

6. Фульмес В. Митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук): життя і архіпастирське служіння. Волинська єпархія: минуле і сьогодення (922–2012 рр.). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 1020-річчю Волинської єпархії. Луцьк, 2012. С.226-233.